Я пам’ятаю його таким…
У межах Тижня пам’яті колеги з Управління поліції охорони у Львівській області згадують Степана Левандовського — правоохоронця, воїна, друга і товариша по службі, який залишив по собі не лише роки служби та бойового досвіду, а й теплі спогади людей, які знали його особисто.
Для когось він назавжди залишиться колегою, з яким разом виходили на службу. Для когось — побратимом, із яким ділили складні виїзди та небезпечні моменти. А для тих, хто знав його ближче, — просто «Стапаром», товариським, добрим і надійним чоловіком, на якого можна було розраховувати.
Його шлях в органах внутрішніх справ розпочався у 2008 році. Степан служив міліціонером з охорони об’єктів в Управлінні державної служби охорони, згодом працював інспектором-кінологом спеціального підрозділу груп затримання.
З 2014 року він виконував бойові завдання в зоні АТО/ООС. За особисту мужність і високий професіоналізм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
Маючи за плечима роки бойового досвіду, з початком повномасштабного вторгнення Степан не залишився осторонь. Він вступив до новоствореного батальйону поліції особливого призначення «КОРД» (стрілецький) поліції Львівщини та разом із побратимами продовжив захищати Україну.
Його друг і колега Богдан, з яким Степан разом служив в Управлінні, розповідає:
«Ми зі Степаном разом несли службу. Саме тоді й почалася наша дружба. У колективі за ним поступово закріпилося прізвисько “Стапар”. Згодом воно стало для нас настільки звичним і рідним, що по-іншому ми його майже й не називали.
Степан був дуже товариським. До нього тягнулися люди, його поважали. Це була людина, якій довіряли. Він ніколи не ставив себе вище за інших і не ділив людей за посадами.
Якщо комусь потрібна була допомога, Степан просто допомагав. Неважливо, чи це стосувалося служби, чи життя поза роботою.
Пам’ятаю наші спільні виїзди. Бували непрості ситуації, конфлікти, моменти, коли потрібно було швидко знайти рішення. І саме тоді проявлялася його особлива риса — Степан умів знаходити підхід до людей.
Йому часто вистачало кількох спокійних слів, щоб налагодити контакт. Він умів слухати, говорити без зайвих емоцій і знаходити спільну мову навіть у складних ситуаціях.
Під час патрулювання він звертав увагу на людей навколо. Міг сам підійти до людини, яка, на його думку, потребувала допомоги, просто запитати, чи все добре. Для нього це було природно.
Він щиро ставився до служби та Присяги. Для нього це ніколи не було просто роботою.
А ще дуже любив свою сім’ю. Часто розповідав про дружину, дітей, цікавився, як вони. Було видно, наскільки вони були для нього важливими.
Таким я його і пам’ятаю — нашого “Стапара”. Товариським, добрим, надійним. Людиною, яка завжди була готова допомогти, щиро ставилася до служби і понад усе любила свою сім’ю».
У пам’яті колег Степан залишився саме таким — без гучних слів і зайвих характеристик. Людиною, поруч із якою було спокійніше. Тим, хто не проходив повз чужу проблему, хто вмів підтримати і на кого можна було покластися.
Його життя обірвалося, але не закінчилася пам’ять про нього.
Бо Герої залишаються не лише в історії. Вони залишаються в людях, які пам’ятають їхній голос, жарти, звички, слова і те відчуття, яке виникало, коли вони були поруч.
Вічна пам’ять Герою.
